Про службу. Початок

4

Поки всі вибралися на шашлики, природа розквітає, а блогосфера як завжди в жалобі від просідання відвідуваності, доходів та кількості уваги продовжу згадувати. Тим більше вже не одній людині цікаво як воно було там, після училища.

Як завжди тільки мої відчуття і, як завжди, здалеку.

Всі п’ять років навчання я (та й інші)постійно чогось чекав. Ось скінчиться перший курс — на другому заживемо. Ось ще чотири тижні і сесія. Ось ще два тижні і відпустку. Ось скоро весна нову форму дадуть. А на третьому курсі вільний вихід і замість звільнювальних записок по суботах-неділях буде постійний пропуск — тоді почнеться життя. Не починалася… Нічо! Выпустимся, станемо офіцерами, ось тоді вже заживеееем!

Ніхто нічому напевно так не радіє як курсанти закінченню військового училища. Це просто масове божевілля з такими ж масовими заворушеннями в місті. Смоленськ це знає.

Викрасти першокурсника з метою напоїти його до напівсмерті, натерти бронзовому оленеві яйця до блиску, скупатися у фонтані, тим кого розподілили у флот, надіти тільняшку на Леніна тим кому служити в ВДВ — це приблизний і не повний список обов’язкових для випускника справ в ніч перед врученням на площі дипломів. Кришталева ніч. Чарівництво, стрибок з рядових в офіцери.

Тільки от правильно сказав один полковник: «Радіють. А чому радіють? Все тільки починається. Це не випуск — це введення пі@ди в експлуатацію».

Це цитата, а з пісні слів не викинеш. До речі в армії матюкаються навіть священики.

Ми напевно одні з останніх, якщо не останні, хто відзначив свій випуск із розмахом людей, яким цієї ночі море по коліно. Не допомогла навіть придумана в рік нашого випуску церемонія урочистого вручення погонів з двома зірочками. Два генерала заступника начальника академії особисто забирали випускників з міліцейського уазика і хлопцям нічого за це не було. Ось абсолютно нічого. Це потім гайки закрутили.

Розподіл

На ранок нас чекало вручення дипломів, а потім замовлений ресторан. Де тривало відзначення цієї грандіозної події. І тільки на наступний день після вручення дипломів ми повинні були дізнатися куди ж кому їхати служити. І ту нервували всі. Навіть ті, у кого все схвачено і за все заплачено. Я знаю кілька великих обломов і в мій випуск. Мене розчарування поки не чекало.

Сенс в тому, що ще після практики мене як червонодипломника викликали і запитали куди б я хотів поїхати служити. Потрібно було назвати три місця в порядку убування бажання. Я назвав два завідомо жирних, а тому фантастичных і те, куди Макар телят не ганяв. Начфак навіть перепитав чи впевнений я… А чо ялозити? Коротше так я і опинився в Астраханській області.

З благ: служити я збирався в інженерному відділі, де ні солдатів, ні техніки. Всім незалежно від сімейного стану давали службову квартиру. На службу треба було їздити щодня по годині і цей час входило до регламенту. (З точки зору курсанта — це халява, а халяву люблять всі). Форма одягу була: туфлі (не берци), хб і головний убір — просто лафа, бо жарко. Регламент службового часу дотримувався неухильно, п’ятниця був скорочений день і стабільно два вихідні субота та неділя, які ніхто нікого не шукав.. Якщо не вбрання, то збирай сили на наступний робочий тиждень. І ТАК ВСЕ І БУЛО, КОЛИ Я ПРИЇХАВ СЛУЖИТИ. Запам’ятайте цей момент, це дуже важливо.

З недоліків на той момент я бачив тільки спеку і віддаленість від міста Астрахані на майже 150 км, від районного центру на 15, але це не так вже й критично порівняно з благами служби.

Але інше з’ясувалося на місці вже потім.

Продовжую тут: http://etokakru.ru/pro-sluzhbu-pribyl-k-mestu-zhitelstva/