Про службу. Прибув до місця проживання

5

Я тут нещодавно почав. Продовжу. Отже, отримали розподілу, розрахунок в касі, обеспечились усіма видами постачання, особливо речовим (не беріть усе в академії, краще взяти речовий атестат і отримати потрібне на місці) і роз’їхалися по домівках. Назавжди. Останній раз, коли взвод прожив під одним дахом збирається разом — це ранок після вручення диплома, та й то хтось може напередодні переотмечать… А потім ці люди роз’їдуться по Росії. Звичайно, хто-то з ким-то буде зустрічатися на полігонах, у відпустках, якщо дружили, але це вже не те.

Закінчився перший офіцерський відпустку, настав час їхати. Сказати, що я нервував, це применшити. Напевно саме те слово — ссал. І ось розумієш, що там такі ж люди, як і скрізь. Що де-де, але в армії не залишишся без допомоги і точно не пропадеш, а все одно.

У розподілі у мене було написано «В розпорядження командира частини *****» Що за таке? Де ця частина? Та що там частина, Астрахань — це взагалі де???

На вокзалі в Москві з’ясувалося, що не так вже й далеко — всього добу на поїзді від Москви. З цих діб: відправлення в 00.05 з Москви, тобто до ранку спати, потім деньок потупити, три рази поїсти і знову спати. Прибуття в 7.30 — час так само московське. З попутників три жінки. Дівчинка, її мама та її тітка. У мене в житті було багато попутників, а цих пам’ятаю досі. Навіть візитка залишилася — одна з них володіла магазином одягу. Вони й розповідали мені куди я їду. І за великим рахунком безглуздий мій вибір. Та ще ця формулювання: розпорядження…

На доповідь до генерала мені потрібно було до 10 або 11 ранку. За формою, у білій сорочці. До генерала. Після поїзда. Ага.

Праски у провідниці природно не виявилося, штани були в порядку, а от білу сорочку тому і надягають раз в рік, що вона ніяка. Загалом, я надів оливкову.

У місті

7.30 ранку. За вікном вже майже 9 годин степ, але якщо вночі я її не бачив, то вранці мандраж розбудив мене за 2,5 години до прибуття. Пейзаж за вікном вразив мене сумовитістю та одноманітністю. Я люблю ліс, але категоричного відносини до степу у мене тоді не було. Цікаво, та й усе. У поїзді працював кондиціонер, а тому мені на верхній полиці було навіть холодно. А за бортом-то спека.

Градусник на вокзалі показував +32. І це в 7.30 ранку! Моя оливкова сорочка тут же стала мокрою від поту у всіх визначених місцях. Добре речей не багато. Порівняно не багато. І я пішов здавати їх в камеру зберігання. Забрав документи.

Брудний вокзал багатонаціонального містечка. І ще мене вразило, що багато моряків ходить. Ну а чо, каспійська флотилія під боком і хто не моряк, той морпех або берегова охорона. Зупинив першого ліпшого капітана третього рангу. По-пехотному обізвав його майором, правда він не образився, і запитав, як пройти в будь-яку найближчу частину. Бо де потрібна мені він не знав.

Виявилося, що до найближчої частини від вокзалу пішки хвилин 15 йти. Пішов туди, з’явився перед світлі очі чергового капітана, який привітав мене з прибуттям і розповів куди їхати. Ну, чи йти, тому що в цілях вивчення міста я вирішив піти туди пішки. Астрахань велика, але всі потрібні об’єкти зібрані як раз в районі ж/д вокзалу.

Заблукав, трохи не помер від спеки в напіввовняної кашкеті. Мореманы хитрі — в пілотках ходять. Але рано чи пізно знайшов потрібні двері. І не спізнився. Хоча там вже не першу годину перебували мої майбутні товариші по службі, всього 12 нас було в той погожий день.

Генерала на місці не виявилося і мені в цьому моменті пощастило. Тому що в зеленій сорочці стояв рівно один чоловік. А це виявилося важливо, який зустрічав нас черговий відразу сказав мені що я погарячкував.

Начальник штабу з’єднання провів нас в якийсь величезний кабінет і з кожним перекинувся парою слів. Буквально хто і звідки, наскільки велике бажання служити Батьківщині. Я ж не знав, що вже на цьому етапі знаходилися охочі звільнитися, тому чесно відповів, що пристойне. Потім він подивився мої документи і видав фразу, яка змусила напружитися мене надовго: «Смоленськ?.. а навіщо Вас сюди прислали?» Дійсно…

Ну нічого, потім прийшов якийсь підполковник (заст. керівника штабу) і заспокоїв мене: поїдеш служити до полковника Б***. Так я до нього і просився ще в училищі! І настрій моє покращився. З дюжини чоловік, на полігон, де мені належало провести захоплюючі п’ять років розподілили ще двох крім мене. Разом троє. Спочатку хотіли відвезти туди на вертольоті (тут би моє серце не витримало вражень цього дня), але потім в останній момент все змінилося. Армійська авіація вона така, так. Виділили УАЗик (!) — це трьом лейтенантам, відвезли на вокзал за речами — не в одного мене вони лежали в камері і поставили завдання водієві-сержанту посадити нас на автобус до частини, а водієві сказати щоб не забув нас висадити.

Далі маршрутка типу «Газель», майже три захоплюючих години, знову сумовитий пейзаж за вікном, тільки не 20 градусів вагона з кондиціонером і в шортах, а всі 40 в маршрутці, напівшерстяні ж штани і мокра оливкова сорочка. І ми біля КПП військового містечка, де мали жити і служити.

В частині

Наш приїзд для частини був щось на зразок снігу в грудні для комунальників: всі знають, що він буде, але ніхто до такого повороту не готовий. Та й все в степу в іншому військовому містечку. Літо — пора навчань. Черговий по гарнізону дав команду розмістити у нас готелі і ми стали чекати повернення частини.

На цьому події не закінчилися, немає. По одному через ворота стали заїжджати величезні армійські вантажівки на шинах підвищеної прохідності — Урали і Камази, в яких зі служби поверталися військові тоді ще досить серйозного полігону. Машин 7 напевно, якщо не більше. Мене зустріли як рідного! Я підійшов, представився полковнику Б***, до якого були впевнені всі я потраплю служити. Потім один з минулорічних випускників запросив мене до себе, нагодували і покликали на річку купатися.

Я засинав у поїзді приблизно у Волгограді, прокинувся якраз в районі цього самого містечка, побував в Астрахані, покатався по ній на Уазику з водієм, перемістився в містечко, заселився у готель, представився командиру майбутньому, побував в гостях, сходив на річку — і все це за один день!

Запам’ятали, так? Офіцер після служби в 2008 році міг дозволити собі спокійно повечеряти і встигнути сходити на річку (машин було мало тоді у кого), а потім вечорами ще просто побродити по містечку.

Мені коротко розповіли що по чому.

І так як смолян туди заносить вкрай рідко (у 2007 році троє, в 2008 двоє, а до цього п’ять років жодного та після нас досі жодного) я перейнявся почуттям власної цінності. Сумнівів не залишалося — я буду служити в тому відділі, куди я збирався ще у травні після практики. А значить, не даремно я старався вчитися, а значить я сам керую своїм життям, а це важливо. Та й як мені було ради! Плюс з дня на день очікувався приїзд мого друга по училищу. У готелі було стерпно, а місяць проживання коштував всього 340 рублів. До найбільшого облому року залишалося два дні.

Читайте також:

Про службу початок

Розмістився, отримав посаду